Будівництво – одна з найдавніших і важливих сфер матеріального виробництва України, яка впливає на науково-технічний прогрес та інші складові матеріального виробництва
Розвиток будівництва на території України тісно пов’язаний із історичними умовами становлення національної економіки, що відповідним чином позначились на специфіці діяльності будівельних підприємств та організацій, а також на особливостях управління даним видом діяльності.
Кожний історичний етап формував свої вимоги до розвитку будівництва і лише добре знаючи ретроспективу, логіку й закономірності розвитку будівельної діяльності, можна знайти пояснення існуючому стану будівництва України. Саме тому, історія становлення будівництва є передумовою розвитку сучасного будівельного комплексу та управління ним.
Первісні люди у пошуках сухого притулку, куди б можна було заховатися від негоди, ховалися у дупла дерев. Поступово люди перебралися у печери та навчилися закривати тріщини та отвори в них гілками та стовбурами дерев. Потім появилися перші будови, «якщо їх так можна назвати – це шалаші з гілок» [1, с.5]. Багато тисяч років назад люди почали обробляти для свого житла дерево та камінь, робити цеглу.
Зі слів давньогрецького історика Геродота (484-425 рр. до н.е.) відомо, що в долині Нілу стояла піраміда, в ті часи була не менш відома, ніж піраміда Хеопса. На ній був такий напис: «Не суди обо мне по сравнению с каменными пирамидами. Я превосхожу их, потому что меня строили так: глубоко в болото погружали жердь, затем ее вынимали собирали прилипший к ней ил. Из этого ила сделаны мои кирпичи» [1, с.5]. Ще в глибоку давнину будівельники намагалися побудувати надійні, довговічні та якісні споруди.
Перші офіційні згадки про будівництво походять з палеолітної доби, де житлом були неглибоко вкопані в землю курені, обставлені кістками мамонтів і вкриті шкірами. В добу неоліту на території України з’явилися глибше вкопані в землю круглі чи овальні землянки зі стіжкуватим перекриттям із шкір або кори. Трипільська культура, в свою чергу, залишила цілі селища, які були відкритими і знаходилися переважно на узгір’ях або долинах (уздовж малих річок), тут житла вже були прямокутної форми з ліпленою стовповою конструкцією.
За доби неоліту та бронзи й критських часів поблизу військового типу городищ, які були розташовані на високих берегових кручах, вже будувались відкриті хліборобські поселення, де житла були з пруття та глини [2, с.181; 3, с.536].
Для раннього середньовіччя характерним було розташування міст із земляними валами, ровами на високих місцях укріплення. Житла були одноповерховими, «в яких нижнє приміщення було коморою, розміщені вони були колом і належали до фортифікаційних споруд» [2, с.181; 3, с.536].
Автори Матвійчук О. та Струк Н. зазначають, що будівництво в Княжій добі, а саме в XI – XII ст. (і особливо за князя Ярослава Мудрого) характеризувалось високими темпами зростання.
Швидко розвивалося будівництво церков, княжих палат, дерев’яних і кам’яних будинків бояр тощо. «Проте житла сільського населення та міських ремісників залишились майже незмінними, це були дерев’яні хати в лісових місцевостях і напівземлянки в степовій смузі» [4, с.10].
В період татарської навали (ХІІІ ст.) відбулось знищення міст і сіл. Виник державний і економічний занепад, за якого великі міста не могли відновити свої великі споруди. І лише в XIV – XVI ст. розпочався розвиток замкового будівництва. Було збудовано не лише дерев’яні та кам’яні замки, а й фортеці магнатів, монастирі та церкви, які були пристосовані до оборони міст. Таке будівництво характеризувалося наявністю основного ядра – «укріпленого города і розвитком за радіально – променевим планом (Київ, Чернігів, Львів та ін.)» [2, с.181; 3, с.536].
XVII – XVIII ст. супроводжувалися розквітом міського будівництва, де спостерігалося перенесення на українські терена західних архітектурних стилів ренесансу й бароко. Житлові будинки козацької старшини й духівництва були на той час переважно дерев’яні, хоч відрізнялись розмірами, прикрашались різьбою дверей, вікон, стель [2, с.181; 3, с.536].
Українське село, як і сьогодні, зберігало свій традиційний, вироблений століттями, стиль будівництва. Хоча існував основний вид житлового будівництва, який залежав від характерних особливостей різних регіонів, щодо використання будівельних матеріалів, залежно від природних обставин. Так у степових районах це були валькові, саманові хати (глина з соломою та половою), в лісостепу – турлучні (дерев’яний зруб або плетіння з обмазанням глиною), у лісових місцевостях це були переважно дерев’яні хати [2, с.181; 3, с.536].
Значний вплив в кінці XVIII ст. на будівництво міст здійснили російські урядові приписи, які дуже накладають свій відбиток на молоді міста такі, як Харків, Суми, Одесу, Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Чугуїв, Єлизавет, Тульчин та ін. [2, с.182].
З розвитком промисловості, в другій половині XIX ст., здійснюється будівництво робітничих селищ навколо заводів та шахт (Донецький та Криворізький басейни) з дуже занедбаним і примітивним виглядом. На початку XX ст. з’являються вокзали, банки, акціонерні товариства, великі магазини і нарешті багатоповерхові житлові будинки. У великих містах спостерігаються значні відмінності між окремими районами міста, яким намагались надати нестандартного вигляду. Це явище спостерігалось перед першою світовою війною у найбільших містах України. В цей час починають будувати морські порти – Одеса, Херсон, Миколаїв, Маріуполь [2, с.182; 3, с.537].
Роки війни і революції майже зруйнували міське будівництво, спорудження нових будинків припинилося, а існуючі руйнувались без ремонтів, бо власники втратили на них права. Доба нової економічної політики (1921 – 1929 рр.) відзначилась поверненням окремих менших будинків їх власникам, а більші були передані в розпорядження комунального господарства міськрад.
По містах УРСР за браком житлової площі здійснювались надбудови двох або трьох поверхів на старі будинки в яких дозволяли технічні умови, це привело до великого скупчення мешканців [2, с.182; 3, с.537].
Головна увага з 1928 р. спрямовувалась на будівництво промислових об’єктів, а також палаців культури, шкіл, тоді як житлове будівництво значно відставало навіть в таких містах, які були інтенсивно розбудовані [2, с.182; 3, с.537].
За часів другої світової війни було завдано значної шкоди економіці УРСР. За статистикою німецькі війська знищили цілком та сильно поруйнували 714 міст, 28 тис. сіл, понад 2 млн. будинків (близько 38 млн. м2 житлових площ – 50% довоєнного фонду), залишились без житла 10 млн. населення України [2, с.183; 3, с.537]. Після такого тривала відбудова, контрольована лише владою і позбавлена приватної ініціативи, спрямовувалась, насамперед, на промислові і сільськогосподарські об’єкти.
У післявоєнний період велика увага приділяється сільському житловому будівництву. В селах розпочато реконструкцію шкіл, споруджуються будівлі медичного, культурного та побутового обслуговування населення, налагоджується будівництво місцевих будівельних матеріалів [5, с.133].
Зазначимо, що основним матеріалом будівництва післявоєнних часів був залізобетон, зокрема збірний залізобетон, який застосовувався в усіх сферах будівельного виробництва, випуск якого у 1959 році збільшився у 8 разів порівняно з іншими роками та значно випередив США, Францію, Англію та ФНН разом взятих. Програма житлового будівництва в СРСР вирішувалася завдяки застосуванню великоблочних і великопанельних конструкцій житлових будинків, спорудження житла великими масивами з застосуванням методів потокового будівництва [5, с. 133].
Значна частина будівельних організацій, які виконували в основному житлове, комунальне та культурно-побутове будівництво у великих містах, перебувала під керівництвом виконкомів місцевих рад, у складі яких були створені головні будівельні управління.
Україна, зі здобуттям незалежності у 1991 році, отримала від колишнього Радянського Союзу кризову економіку. Несвоєчасне проведення реформ українським урядом призвело до серйозного падіння ВВП, росту інфляції, девальвації національної одиниці та фінансової кризи. Кризові явища, що відбувалися в економіці України у 90-х роках ХХ ст. негативно позначились на фінансовому стані будівельної сфери.
Початок 90-х років ХХ ст. у розвитку будівництва характеризувався хаотичністю та непослідовністю. Після розпаду великих регіональних будівельних об’єднань з’явилося багато невеликих підприємств. Замість будівельно-монтажних трестів із значною виробничою потужністю у вигляді підприємств та цехів із виробництва будівельних конструкцій та матеріалів почали працювати невеликі й слабкі, в технічному й організаційному контексті, організації. Створені будівельні підприємства мали незначну чисельність працюючих, які не були здатні будувати нові сучасні споруди, а також конкурувати зі закордонними фірмами [6, с.5].
На сучасному етапі розвитку ринкових відносин перед Україною постали нові завдання наближення будівництва до Європейських вимог та стандартів. Вони полягають, насамперед, у формуванні комфортного, безпечного та якісного рівня життя людей. Фінансово-економічна криза (кінець 2008 року – до сьогодні) сповільнює цей процес, не сприяє ефективному впровадженню реформ, а навпаки, потребує додаткового втручання держави у ринкові відносини. Держава, органи влади, які її представляють, впливають на процеси розвитку економіки із використанням різних форм та методів управління.
Таким чином, система розвитку будівництва пройшла тривалу еволюцію, що продовжується і до сьогоднішнього дня. Виділені та проаналізовані нами етапи історичного розвитку відзначився певними особливостями, які, з однієї сторони були відображенням економічного та соціального розвитку держави того чи іншого періоду, і в той же час позначилися на специфіці розвитку будівництва як окремої сфери.
Література:
1. Пищеленко Ю.А. Управление качеством строительства / Ю.А. Пищеленко, Л.И. Покрасс. – К. : Вища школа, 1985. – 120 с.
2. Енциклопедія Українознавства: – Перевидання в Україні. – К. : Глобус, 1993 – Репринтне відтворення вид. 1955 – 1984 років. Т. 1: А – Г. – 1993. – 399 с.
3. Енциклопедія Сучасної України / [редкол. І. М. Дзюба та ін.]. – К. 2001 – Т. 3 Біо – Бя. – 2004. – 696 с.
4. Матвійчик О. Будівельна індустрія України / О. Матвійчик, Н. Струк – К. : Світ успіху, 2007. – 195 с.
5. Українська радянська енциклопедія : [у 16 т.]. – К., 1960 – -.[голов. ред. колегія: М. П. Бажан (голов. ред.) [та інші] / [акад. наук УРСР – голов. ред. Укр. радянської енциклопедії, 1960. – 27 см. Т. 2. Богуслав – Волочиськ], 1960. – 575 с.
6. Беззубко Л.В. Розвиток підприємництва в будівництві / Л.В. Беззубко // Будівництво України . – 2008. – №2. – С. 4 – 7.
Бондарєва Н. В.
Львівський національний університет імені Івана Франка